"Дюна" на мовi :
http://flibusta.is/b/504077Несколько цитат :
Барон ступив іще крок у передпокої, зауваживши, як слуги позадкували, розчистивши простір навколо Нефуда — відокремлюючи себе від призвідця Баронового гніву.
— Чи не наказував я тобі точно знати, де перебуває на-барон будь-якої миті? — запитав Барон і підступив на крок. — Чи не велів я тобі точно знати, що каже на-барон — і кому саме? — Ще крок. — Чи не вимагав я негайно доповідати мені, коли б він не пішов у квартали до рабинь?
Нефуд знову ковтнув. Піт виступив у нього на лобі.
Барон говорив беземоційно, майже без акцентів:
— Чи не казав я тобі цього?
Нефуд кивнув.
— І чи не казав я тобі, щоб ти перевіряв усіх хлопчиків-рабів, яких відряджають до мене? І щоб ти це робив… особисто?
І знову Нефуд кивнув.
— А ти часом не помітив плямку на стегні того, кого відрядили до мене сьогодні? — запитав Барон. — Чи, можливо, ти…
— Дядьку.
Барон крутнувся, витріщаючись на Фейда-Рауту, який стояв у дверному прорізі. Присутність тут небожа, квапливість, яку юнак не зміг приховати — усе це багато про що свідчило. Фейд-Раута має власну систему шпигунів, мішенню якої був Барон.
— У моїх покоях тіло, яке б я хотів прибрати, — сказав Барон, тримаючи руку на схованому під убранням паралізаторі й подумки дякуючи своєму найкращому щиту.
Фейд-Раута зиркнув на двох охоронців біля правої стіни й кивнув. Ті двоє відступили, вийшли з дверей і рушили до покоїв Барона.
«Отже, ці двоє? — міркував Барон. — О, цій юній почварі ще багато чого треба вивчити про конспірацію!»
......
— Я встановив гупало в найглибшому місці розколини, — мовив Пол. — Щойно я запалю свічку, у нас буде близько тридцяти хвилин.
— Тридцять хвилин?
— Перш ніж воно почне кликати… хробака.
— Звісно. Я готова йти.
Юнак прослизнув збоку, й Джессіка почула, як він повертається в розколину.
«Ніч — це тунель, — подумала вона, — діра, що веде в завтра… якщо в нас буде завтра. — Вона похитала головою. — І чому я міркую так похмуро? Не цьому мене вчили!»
Пол повернувся, підняв рюкзак і рушив униз, до першої дюни, де спинився і слухав, як матір підходить до нього. Вчував її кроки і шелест піску — таємний код, що захищав пустелю від чужинців.
— Потрібно рухатися без ритму, — мовив Пол і пригадав людей, які крокували піском… і справжньою пам’яттю, і пророчою.
— Поглянь, як я йду, — сказав він. — Так по піску ходять фримени.
Він вийшов із навітряного боку бархана й обігнув його. Рухався, волочачи ноги…
Джессіка подивилася, як син пройшов десять кроків, і рушила за ним, копіюючи його ходу. Вона збагнула принцип: звук має скидатися на природне шарудіння піску… наче вітер. Але м’язи опиралися цьому неприродному, ламаному зразку. Крок… ковзнути… ковзнути… крок… крок… пауза… ковзнути… крок…
Час навколо них розтягнувся. Здавалося, що скелі попереду нітрохи не наближалися. Кряж позаду й досі видавався високим.
— Гуп! Гуп! Гуп! Гуп!
Звук долинав зі скелі, яка лишилася позаду.
— Гупало, — прошипів Пол.
Бемкання все лунало й лунало, й було надзвичайно складно не піддатися нав’язаному ним ритму.
— Гуп… гуп… гуп… гуп…
Вони рухалися осяяною місяцем западиною, яку розривало гучне бемкання.